Гасітє, люді, монітори!

Ми тут з Блогвиненком знімала передачу (яка скоро потрясьот мір ілі як мінімум потрапить в ефір самого главного канала), де в главні герої ми рішили взять Діму Лазуткіна. Ну і замєс значіть такий: фіглі сидіти перед компіками і знакомитця на однокласниках, еслі можна буть м'язистим і дужим і привлєкать самочок, єдва пройшовшись по бульвару. Мовляв, так воно ближче до природи, ефективніше проти хуліганів і вроді як не словом, а ділом. Груба сила проти ізощрьонного ума ілі якось так. Ну а Дмитро Лазуткін, єслі хто не зна, він же бронзовий чемпіон всенького світу з кік-боксингу, до того ж каратист і страшне діло.

Ми там давай знімать сначала як він чудесно імпровізує з римами і метафорами на лексиконі металургів (Діма ж політех кончив по цій спеціальності), вишло кстатє недурствєнно: «коли ти знімаєш плавки, в голові у мене – плавка, ти така емоційна, як піч індукційна» тощо. А потім ще Блогвинєнко натравив на нас толпу реперів і вони давай проти поетів фрістайліть, а поети (плюс до Діми ще й Владік Волочай і Вова Борисов) давай слемом їх крить почьом зря і так агресивно, шо аж репери знітились. Ну а потом ми пішли в спортзал де Лазуткін тренується і він вчив мене, тендітну і глупу, прийомам самооборони, і так мені навішав звіздюлін ненарошно, шо йдосі шия болить. Іще він спарингувався з лютим хлопом і тоже йому навішав.

Але до чого я все це веду? А до того, шо ніфіга собі у нас поети в країні, не тошо якісь задроти в бєрєтках на гранти жиють і пасквілі на обичьних людей в пресі пишуть, а ось вам подивіться: інженер-металург, фрістайлящій в сквері о любві і отвєщующій волшебний пєндєль убогому гопу. Ну і живущій на гранти і репортажі про бокс, а хулє.