Демотиватор

У бютівця Андрія Шевченка (що його я давно і безнадійно люблю) в Однокласниках бовваніє статус, що, мовляв, країну занапастили ті, хто не ходить на вибори. Та й у тутешній френдстрічці  я неодноразово зустрічала тезу про те, що той хто не волевиявся – той остання падлюка.  Друзі, це я занапастила країну. Я – остання з числених в наших широтах падлюк.
Так склалося, що мені жодного разу отак от невтримно не  захтілося податись по бездоріжжю в наш благенький Лебедин на місце прописки,і далі у школу номер шість, аби стати причетною до великого акту. Брешу звісно – в 2004 я їздила, і досить про це. До речі, в 2004 поїхати мене надихнув вищезгаданий бютівець, але ми вже домовились – досить.
Мені навіть на думку не спадало всерйоз аналізувати,чому я байдужа до абсолютно штучно розпіарених спеціалістами посередніх людей, що рясно вкрили своїми обличчями весь оковир, чому я не співчуваю роздмуханим історіям, пригодам,перипетіям,дебатам, монологам,закликам,особистим трагедіям цих аватарів. Так, я не дивлюсь телевізор і не слухаю радіо, інтернет для мене – то чтиво,спілкування і незвідані дива. Але і про таких як я теж подбали досвідчені і ситуативно вмотивовані спеціалісти: білборди, листівки,мітинги,намети можуть геть несподівано долучити тебе до загальнонаціональних,надважливих справ, вирвавши тебе, пасивну скотину, паразита, з твого особистого химерного світу.
Я не піду завтра голосувати. Натомість сходжу в кіно, потім погуляю на морозі, потім поїду до майбутньої свекрухи,відвезу ноутбук, навчу користуватись скайпом. Якщо ще не надто поночі буде, поїду відвезу свої ношені лахи та взуття одним прикольним дітлахам, їм ой як не завадить. З"їм грушу. Потім напишу щось з маминих смішних спогадів у жж. В понеділок Депеш Мод. У вівторок треба знайти путнього редактора для нового альманаху – скоро розповім,  крута вийде книжечка. Видамо її за свої, продамо своїм, що отримаємо – піде на літконкурс – про це також розповім.
Я далеко не ідеальна, а якщо відверто, я – жахлива. Дратівлива, упереджена, пітнію, шепелявлю, та мало там що. І, підозрюю, я така не одинока в цій країні. І от ми, зграя неідеальних орків, вкупі або порізно займаємось своїми життями, всі як один мріємо про добро, любов і диво, і робимо щось, що, за нашими смішними і жалюгідними підрахунками, якось наближує нас до мрії. Я от хочу, щоб батьки і рідні завжди були в теплі та добрі, хочу частіше збіратися всім разом, реготати, згадувати, планувати. Хочу подорожей і дітей, яблук апорт і прибутків з видавництва, великих цицьок і охайного будинку,вулиці,міста,країни...
Якщо в мене в кишені є гроші, я радо ділюся з оточуючими, якщо в мене є можливість допомогти – я часом радо, а часом через лінь і "нехочу" допомагаю,чим можу. Втім, якщо я колись надумаю піти у владу, конкурентам буде чим поживитися в моїх шафах – я з усіма матеріальними підтвердженнями:давала неправдиві свідчення по подружчиній ДТП, знімалась топлес у Ольки на дачі, танцювала п"яна на столі у велелюдному місці, і колись навіть давала хабаря двом деканам  і даїшнику. 
І знаєте, в мене нема жодних претензій до власників добрих гігантських  лиць, що так чи інакше, а зазирають в обличчя кожному українцю. Я впевнена, що вони багато чого хорошого робили, а ще більше взмозі зробити для сестер та братів своїх гомо сапієнс. І якщо ці селебрітіс, нехай і дуже опосередковано, причетні до моїх щоденних здобутків  - красна їм подяка( завдані негаразди я одразу пробачаю, ага). Але вони при мені живій зробили надто багато такого, щоб я назавжди втратила інтерес до їх подальшої діяльності. 
Як ви завтра не утніть, друзі, усамітнившись з папірчиною в специально відведеному місці, а однаково знайдете образливий епітет – бо за кожною галочкою в бюлетені слідує окреме клеймо.